Ви подзвонили в службу розшуку.
Якщо зникла дитина, натисніть один.
Якщо зник дорослий, натисніть два.
Залишайтесь на лінії.
— Вітаю вас. Мене звати Марина,
чим я можу допомогти?
— Я шукаю маму. Коли востаннє?
Бачила ще до війни. А чула минулого тижня —
вона дзвонила з фабрики, з п’ятого поверху —
там у цеху завжди є мобільний зв’язок.
Ні, родичі виїхали, бабуся померла.
Є номер сусіда, але він не бере,
Відповідає лиш тьотя Надя і матюкається.
Ні, не подумайте, це після інсульту,
що стався, коли до них у двір прилетіло.
Так, окупація. Це Луганськ.
Ні, нічого такого. Усе, як завжди.
Мама йшла на роботу з палицею,
щоб відбиватись від здичавілих собак.
Ну, вона заступила на зміну, розписалась в журналі
і подзвонила мені.
Це був уже вечір, можливо, сьома.
Розповідала? Що в них випав не сніг, а кокаїн.
Це вона так стібеться з їхніх так званих новин.
Між іншим, казала, що бачила
Лєнку-алкоголічку із хахалем.
Вона вся в рожевому, він у блакитному.
Сказала: «Хороша пара — наче з пологового».
Та з ними були два автомати, здається.
Цими днями артобстрілів не було,
тому, каже, що спить як убита.
Марино, ви мене чуєте?
Спить як убита…
Ви подзвонили в службу розшуку.
Якщо зникла дитина, натисніть один.
Якщо зник дорослий, натисніть два.
Якщо зникла тварина, натисніть три.
Будь ласка, зробіть ваш вибір.
Прослухати ще раз — натисніть зірочку.
Любов Якимчук